Читать онлайн книгу "Смарагдове місто Країни Оз"

Смарагдове мiсто Краiни Оз
Лiман Френк Баум


Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
В iсторii, яку Лiман Френк Баум розповiдае цього разу, е багато подiй, на якi читачi давно чекали. Нарештi Доротi стае жителькою Краiни Оз. Ба бiльше: вiднинi вона не хвилюватиметься про своiх стареньких родичiв – дядька Генрi та тiтоньку Ем – iх Принцеса Озма теж запросила до своiх володiнь. І все було б добре у чарiвному королiвствi, але давнiй ворог Краiни Оз i ii правительки – Король Номiв уже виношуе зловiснi плани i збирае навколо себе ще гiрших лиходiiв. Вони мають одне бажання: зруйнувати Краiну Оз, а ii жителiв зробити рабами.



В формате PDF A4 сохранен издательский макет.





Лiман Френк Баум

Смарагдове мiсто Краiни Оз



Серiя «Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури» заснована у 2010 роцi



Перекладено за виданням:

L.Frank Baum. The Emerald City of Oz.

The Reilly & Lee Co., 1934



Переклад з англiйськоi Б. Е. Носенок

Художник-iлюстратор Д. Р. Нiл

Художник-оформлювач О. А. Гугалова-Мешкова

План-проспект серii затверджено Мiнiстерством освiти i науки Украiни



© Б. Е. Носенок, переклад украiнською, 2020

© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2010


* * *




До моiх читачiв


Можливо, менi слiд було б написати на титульнiй сторiнцi цiеi книжки iншу назву – «Лiман Френк Баум та його кореспонденти», бо я використав багато пропозицiй, переданих менi в листах вiд дiтей. Колись я справдi уявляв себе «автором казок», але зараз я просто редактор чи приватний секретар для багатьох молодих людей, iдеi яких мене просять вплести в нитку моiх оповiдань.

Цi iдеi зазвичай напрочуд мудрi. Вони також логiчнi й цiкавi. Тож я використовував iх завжди, коли мав таку можливiсть, i визнаю, що багато чим зобов’язаний моiм маленьким друзям.

Боже, яка фантазiя в цих дiтей! Інодi iхня смiливiсть та генiальнiсть мене справдi вражала. Тож впевнений, що в майбутньому казкарiв не бракуватиме.

Моi читачi розповiли менi, що робити з Доротi, тiткою Ем та дядьком Генрi – i я пiдкорявся iхнiм наказам. Вони також запропонували менi теми, на якi можна писати згодом: цього насправдi достатньо, щоб у мене не залишилось вiльного часу.

Я дуже пишаюся такою спiвпрацею. Дiти люблять цi iсторii, бо допомагали iх створювати. Моi читачi знають, чого хочуть, i розумiють, що я намагаюся iм догодити.

Наслiдками такоi взаемодii дуже задоволенi не тiльки я i видавцi, а також (впевнений) дiти.

Сподiваюся, моi любi, ми ще довго разом створюватимемо цi прекраснi iсторii.



    ЛІМАН ФРЕНК БАУМ
    Коронадо, 1910 рiк




I

Король Номiв хоче повернути чарiвний пояс







Король Номiв був аж занадто розлючений. У такi перiоди його краще не чiпати. Тож усi пiдданi трималися вiд нього якомога далi, навiть Головний Управитель Калiко.

Через це Король, якого звали Бурим Рокватом, скаженiв у повнiй самотi. Вiн сердито мiряв кроками свою печеру, повну коштовностей, i злував немилосердно. Раптом його наздогнала думка, що наодинцi ятритися безглуздо: набагато краще й кориснiше для здоров’я зiгнати свою злiсть на комусь, принизивши його. Король пiдскочив до гонга i щосили вдарив у нього.

На поклик, тремтячи вiд страху, з’явився Калiко.

– Поклич до мене Головного Радника! – заревiв розлючений монарх.

Веретеноподiбнi ноги Калiко винесли iз зали його вгодоване тiло з максимальною швидкiстю, й незабаром Головний Радник увiйшов до печери. Король сердито мовив йому:

– Мiй Чарiвний Пояс привласнила якась дiвчина, а тебе, здаеться, це взагалi не хвилюе! Радник ти чи не радник? Як менi тепер чаклувати без Чарiвного Пояса? Я ось-ось лусну вiд злостi! Що ти на це скажеш?

– Деякi люди насолоджуються гнiвом, Ваша Величносте, – незворушно вiдповiв Радник.

– Згоден. Але скiльки ще можна злувати? Я роблю це цiлий ранок, день i вечiр. Набридло! Радь щось!

– Що ж, – зiтхнув Радник. – Отже: вам хочеться чаклувати, а ви не можете, тож, що робити натомiсть? Моя порада – треба позбавитися вiд бажання чаклувати.

Почувши це, король люто глипнув на Радника i почав смикати своi довгi бiлi вуса, поки не потягнув iх так сильно, що закричав вiд болю.

– Дурень ти, ось хто! – вигукнув вiн.

– Я подiляю цю честь iз Вашою Величнiстю, – вiдгукнувся Головний Радник.

– Хо, варто! – тупнувши ногою, заволав Король.

«Хо» – це королiвський спосiб сказати «Негайно до мене!». Почувши грiзний рик Короля, варта одразу прибiгла. Тодi Король вiддав наказ:

– Прибрати звiдси цього нахабу!

Охоронцi схопили Головного Радника i закували його в ланцюги, щоб той не пручався. Але Король розiйшовся ще дужче. Пiдскочивши до гонга, вiн щосили грюкнув у нього. І знову блiдий вiд страху Калiко постав перед грiзним монархом.

– Подати сюди мою люльку!

– Ваша люлька вже тут, Ваша Величносте, – несмiливо нагадав Головний Управитель.

– Так набий ii! – гаркнув правитель.

– Вона набита, Ваша Величносте.

– То розпали ii!

Калiко набрався смiливостi i продовжив нагадувати:

– Але люлька вже горить, Ваша Величносте, i ви навiть палите ii.

– Що? Як так? – тут монарх похлинувся димом i, нарештi, помiтив, що й справдi курить. – Але чому ти так грубо нагадуеш менi про це?

– Ваша Величностей, я лише ваш вiрний слуга, нещасний слуга, – лагiдно вiдповiв ном.

Покора Головного Управителя трохи заспокоiла Короля, тож вiн, пихкаючи люлькою, повiльно пройшовся по печерi. Але умиротворення тривало недовго i незабаром гнiв зануртував у ньому з новою силою. Зупинившись перед бiдним Калiко, монарх залементував:

– Що ти хочеш сказати своiм улесливим виглядом? Ти хочеш образити цим мене, коли я такий нещасний?

– Дозвольте запитати, що розлютило Вашу Величнiсть?

– Як що? – Король навiть зубами скрипнув вiд лютi. – Хiба ти не знаеш, що дiвчина на iм’я Доротi та ii подружка Озма заволодiли моiм Чарiвним Поясом?








– Але пояс дiстався iм у чесному бою, – наважився заперечити Калiко.

– Мене це не хвилюе! Я хочу Пояс назад i все. Половина моеi сили пропала разом iз цим Поясом!

– Щоб його повернути, треба пробратися в Краiну Оз, а це неможливо, – нагадав Головний Управитель i крадькома позiхнув. Ось уже двадцять шiсть годин вiн i на мить не стулив повiк i втома давалася взнаки.

– Чому неможливо?

– Ваша Величносте, ви забули про Згубну Пустелю, яку нiхто не в змозi перетнути! Ви знаете цей факт так само добре, як i я, Ваша Величносте. Не забувайте про втрачений Пояс, звiсно. Але пам’ятайте, що у вас залишилось багато сил, бо ви керуете цим пiдземним царством як справжнiй тиран, i тисячi номiв пiдкоряються вашим наказам. Раджу випити склянку розтопленого срiбла, щоб заспокоiти нерви, а потiм лягти спати.

Король схопив великий рубiн i жбурнув його в Калiко. Головний Управитель хутко присiв, щоб ухилитися вiд важкоi коштовностi, яка врiзалася у дверi просто над його лiвим вухом.

– Геть звiдси! Зникни! – розбушувався Король. – Щоб ноги твоеi тут не було! І пришли сюди Головнокомандувача Блуга!

Калiко поспiшно вийшов, а за кiлька хвилин до печери увiйшов Головнокомандувач королiвськоi армii. Цей ном був вiдчайдушним воiном i жорстоким полководцем. Пiд його орудою несли службу п’ятдесят тисяч добре навчених номiв-солдатiв. Вони нiчого i нiкого не боялися, крiм свого суворого генерала. І все-таки у Блуга щось тенькнуло всерединi, коли вiн побачив надзвичайно розлюченого Короля Номiв.

– Прибув за вашим наказом!

– Нарештi! Зараз же вирушай у Краiну Оз й принеси менi Чарiвний Пояс!

– Ви збожеволiти, – спокiйно завважив Головнокомандувач.

– Га? Що? Ти що таке сказав? – Король вiд лютi почав навiть затинатися, а потiм йому наче зацiпило.

Головнокомандувач, своею чергою, побачивши, що монарх мовчить, остаточно осмiлiв i сiв на величезний дiамант, який лежав посеред печери.

– Раджу порахувати до шiстдесяти, перед тим, як ви знову щось скажете. Це дасть вам змогу опанувати себе.

Король роззирався довкруж, шукаючи, чим можна жбурнути в Головнокомандувача Блуга. Не знайшовши поблизу нiчого пiдхожого, вiн заспокоiвся, подумки завваживши, що, можливо, його пiдлеглий мае рацiю. Тож самодур плюхнувся на свiй блискучий трон, перекинув корону на вухо, загнув пiд себе ноги i злобно глянув на Блуга. А Головнокомандувач тим часом продовжував:

– По-перше, ми не зможемо пройти через пустелю. По-друге, навiть якщо пройдемо, Озма, правителька Краiни Оз, легко впораеться з нашою армiею, адже вона – фея. Аби у вас був Чарiвний Пояс, тодi ще можна було б з нею позмагатися, але Пояса немае!

– Пояс! Хочу Пояс! – знову заволав Король.

– Тодi помiркуймо, як його повернути, – вiдгукнувся Генерал. – Пояс нинi в Доротi, дiвчинки з Канзасу, що в Сполучених Штатах Америки.

– А ось i нi! Вона вiддала його Озмi.

– Як ви дiзналися про це?

– Мiй шпигун, Чорний Ворон, лiтав через пустелю i бачив мiй Пояс у Смарагдовому мiстi, в палацi Озми, – простогнав король.

– Гм-м, це дае менi надiю, – радiсно потер руки Генерал Блуг. – А що, коли пробратися в Краiну Оз, не переходячи через пустелю? Адже дiстатися туди можна ще двома способами.

– Якими? – не зрозумiв Король.

– Дуже просто: над пустелею i пiд пустелею, iнакше кажучи, повiтрям або пiд землею.

Почувши це, Король Номiв аж пiдскочив вiд радостi й, зiстрибнувши зi свого трону, почав бiгати по печерi:

– Генiально, Блуг! Я – Король Пiдземного Царства, а всi номи – землекопи! Вони можуть пробратися пiд землею куди завгодно! Ми прориемо пiдземний хiд до самого Смарагдового мiста!

– Спокiйно, Ваша Величносте, не поспiшайте, – остудив королiвський запал Генерал. – Номи – хорошi воiни, але однiеi сили й хоробростi недостатньо, щоб впоратися iз Краiною Оз.

– Ти впевнений?

– Цiлком.

– Як же нам тодi бути?








– Забудьте нездiйсненнi мрii й займiться чимось кориснiшим. Хiба мало справ у Пiдземному Царствi?

– А як же мiй Чарiвний Пояс? Я хочу його повернути!

– Я теж цього хотiв би, – зловiсно посмiхнувся Блуг.

Цього разу Король так оскаженiв, що, не довго думаючи, жбурнув у Головнокомандувача важким королiвським скiпетром iз чистого сапфiру. Вiд нищiвного удару в голову Генерал не втримався на ногах i розтягнувся на пiдлозi печери, не подаючи ознак життя. На поклик Короля з’явилися стражники i винесли геть чергову жертву.

Короля Номiв нiхто не любив. Вiн був лихою людиною i водночас могутнiм монархом, тому, аби повернути свiй Чарiвний Пояс, вирiшив знищити Землю Оз i ii чудове Смарагдове мiсто, поневолити принцесу Озму й маленьку Доротi, а разом з ними – усiх жителiв Озу.

Колись Пояс дав змогу Бурому Роквату зробити багато поганих речей. Тому Озма та ii люди рушили до пiдземноi печери i забрали його. Король Номiв не мiг пробачити Доротi та Принцесi Озмi цього вчинку i вирiшив iм помститися.

Тим часом дiвчата i думати забули, що iснуе така злобна iстота, як Король Номiв, котрий живе у пiдземнiй частинi Земель Надвечiр’я, що розташована аж за Згубною Пустелею, на пiвдень вiд Краiни Оз.

А несподiваний ворог, як вiдомо, е ворогом вдвiчi небезпечнiшим.









II

У дядька Генрi проблеми







Доротi Гейл разом зi своiми рiдними – тiткою Ем i дядьком Генрi жила на маленькiй фермi в Канзасi. Справи в них йшли не дуже добре: часта посуха знищувала всi посiви, а одного разу ураган навiть зруйнував iхнiй будиночок. Коштiв на будiвництво нового в них не було, i дядьковi Генрi довелося закласти ферму, щоб розжитися хоч якимись грошима.

До цих негараздiв додалися ще й проблеми зi здоров’ям: дядько Генрi так ослаб, що не мiг уже працювати, як ранiше. Щоправда, лiкарi запевняли: для змiцнення органiзму потрiбнi не так пiгулки, як морська подорож, тож вiн, взявши Доротi, вiдправився до Австралii, а це теж вартувало грошей, i чималих.

З кожним роком дядько Генрi ставав дедалi бiднiшим. Врожаю, вирощеного на фермi, ледь вистачало, щоб прогодувати сiм’ю, i про сплату боргу годi було й мрiяти. Дядько Генрi вiдкладав i вiдкладав виплату, поки, нарештi, господар банку не призначив остаточний термiн сплати. У разi, якщо грошi не надiйдуть на банкiвський рахунок до певного дня, ферма перейде до банкiра.

Дядько Генрi мiсця собi не знаходив вiд горя: як прожити без ферми? Як заробити на життя i де роздобути грошей на сплату боргу? І чому його спiткало таке горе? Адже вiн зовсiм не нероба: цiлими днями пропадае в полi, а тiтка Ем iз Доротi роблять всю домашню роботу, однак результат нульовий – грошей як не було, так i немае.

На вигляд Доротi була звичайною дiвчинкою: веселою, рум’яною, з розумним i ясним поглядом. Але на вiдмiну вiд iнших дiтей, вона за свое коротке життя встигла пережити безлiч дивовижних пригод. І це було закономiрно.

Коли Доротi народилася, до ii колиски прилетiла фея i залишила на лобi немовляти невидимий чарiвний знак, у всякому разi, так запевняе тiтка Ем. Інакше, як пояснити, чому дiвчинцi вдавалося побувати у численних казкових мiсцях i щораз цiлою й неушкодженою повертатися додому?

Втiм, дядько Генрi мало вiрив казкам про Краiну Оз, якi розповiдала йому племiнниця. Вiн вважав Доротi мрiйницею i фантазеркою, такою ж, як i ii мати, яка померла, коли дiвчинка була ще зовсiм маленькою. Не те щоб вiн думав, нiби дiвчинка обманюе iх, нi, але вона так вiрить у своi фантазii, вважав вiн, що фантазiя стае для неi реальнiстю.

Хай там як насправдi, одне було безсумнiвним: iнодi дiвчинка несподiвано зникала i так само несподiвано знову з’являлася в Канзасi з цiлою купою найдивовижнiших iсторiй. Дядько з тiткою слухали племiнницю й не переставали дивуватися: звiдки в маленькоi дiвчинки стiльки мудростi й розважливостi, звiдки вона могла дiзнатися про чарiвникiв i чудеса, коли всiм вiдомо, що чарiвникiв давно вже немае на свiтi?








Доротi розповiдала дядьковi й тiтцi про дивовижну Краiну Оз, про чудове Смарагдове мiсто, про свою добру подругу, прекрасну правительку чарiвноi краiни, Принцесу Озму.

Слухаючи ii розповiдi, дядько Генрi раз у раз зiтхав: адже навiть одного маленького смарагду, яких у цьому мiстi було повно-повнiсiнько, вистачило б, щоб повернути всi борги й викупити ферму. Але Доротi завжди поверталася з порожнiми руками зi своiх подорожей, i бiднiсть не вiдступала.

Дiзнавшись, що через тридцять днiв треба або заплатити борг, або залишити ферму, дядько Генрi зовсiм занепав духом. Грошей у нього не було. Вiн розповiв про все дружинi, тiтцi Ем. Та спочатку поплакала, але потiм вирiшила, що зневiрятися не варто, треба смiливо дивитися долi в очi, проживуть вони й без ферми, знайдуть собi якусь роботу, на життя вистачить. Але що буде з Доротi? Адже вони вже не зможуть пiклуватися про неi, як ранiше. Можливо, дiвчинцi теж доведеться працювати.

Вони нiчого не сказали племiнницi, щоб не засмучувати ii заздалегiдь, але одного ранку Доротi застала тiтоньку Ем на кухнi, коли та невтiшно плакала, а дядько Генрi заспокоював дружину, як мiг. Тодi iм i довелося про все розповiсти Доротi.

– Нам доведеться покинути ферму, – зiзнався дядько Генрi, – i тинятися по свiту, щоб заробити собi на життя.

Доротi притихла i дуже серйозно слухала дядька. Їй i на думку не спадало, що могло статися таке нещастя.








– Про себе ми не турбуемося, – додала тiтка, – але як бути з тобою? Ми любимо тебе як власну дочку, а тепер тобi доведеться жити в нуждi, заробляти собi на хлiб. Але ти ще зовсiм дитина, щоб працювати.

– А що я зможу робити, щоб прогодувати себе? – поцiкавилася Доротi.

– Можеш пiти в служницi, ти ж така господарочка. Або нянею… не знаю, там видно буде. В усякому разi, поки ми з дядьком Генрi матимемо сили тебе утримувати, ти не працюватимеш, я тобi обiцяю. Натомiсть пiдеш до школи. Тiльки знаеш, люба, ми не дуже-то впевненi, що нам вдасться знайти роботу. Кому потрiбнi хворi люди похилого вiку?

Доротi усмiхнулася.

– Смiшно, правда? – сказала вона. – Я, Принцеса Краiни Оз, працюватиму служницею в Канзасi!

– Принцеса? – здивувалися старенькi.

– Так. Озма зовсiм недавно повiдомила менi про це, а ще вона запрошувала мене до себе жити, у Смарагдове мiсто.

Подружжя перезирнулося мiж собою, не знаючи, що й думати:

– І ти можеш повернутися в казкову краiну?

– Так, i дуже просто!

– Але як? – здивувалася тiтонька.

– Щовечора, – почала Доротi, – о четвертiй годинi Озма дивиться на мене за допомогою своеi Чарiвноi Картини. Я подам iй умовний знак, i вона одразу перенесе мене до себе в палац, адже в неi е Чарiвний Пояс, який я колись давно вiдiбрала у злого Короля Номiв.

Вислухавши дiвчинку, старенькi надовго задумались. Першою порушила мовчання тiтонька:

– Ну що ж, може, це й на краще. Нам тебе не вистачатиме, та що поробиш. Краще тобi вирушити до своiх друзiв у Смарагдове мiсто.

– Не дуже-то я вiрю в цi казки, – похитав сивою головою дядько Генрi. – Доротi все бачить в рожевому свiтлi, а насправдi ця казкова краiна зовсiм не така привiтна, як здаеться. Як подумаю, що наша дiвчинка опиниться одна, серед чужинцiв…

– Ну що ти, дядечко, – весело мовила Доротi. І одразу спохмурнiла: сама вона розкошуватиме в чарiвнiй краiнi, а що буде з дядьком i тiткою? Дiвчинка знала, як iм допомогти, але не хотiла запевняти стареньких заздалегiдь, поки не порадиться з Озмою.

– Якщо пообiцяете не хвилюватися про мене, – сказала вона, – я сьогоднi ж вiдправлюся у Краiну Оз, а через тиждень повернуся.

– Через тиждень нас тут не буде, – похнюпив голову дядько. – Тiтка мае рацiю: якщо ти впевнена, що друзi дадуть тобi притулок, залишайся там назавжди, а ми як-небудь проживемо.

Дiвчинка нiжно поцiлувала дядька й тiтку, пiдхопила на руки вiрного песика Тото i вирушила нагору, в мансарду, де в неi була власна маленька кiмнатка.

Там, нагорi, Доротi сiла на единий кривоногий стiлець i глянула на все свое багатство: старi iграшки та вилинялi ситцевi сукенки. Брати iх з собою не було сенсу, в новому життi вони не знадобляться, але так шкода розлучатися зi старими друзями! Вона зручнiше влаштувала на колiнах Тото й, дочекавшись четвертого удару годинника, мiцно заплющила очi – такий був умовний сигнал, про який вони заздалегiдь домовилися з Озмою.

Дядько Генрi й тiтка Ем завмерли в очiкуваннi внизу. Вони не могли повiрити, що крiм нашого нудного буденного свiту iснуе свiт казковий, чарiвний, в який можна перенестися в одну мить – варто тiльки захотiти.

Годинник пробив четверту. Старенькi не зводили очей з горiшнiх сходiв, але Доротi не з’являлася. Як же вона вiдправиться у свою чарiвну краiну, не по повiтрю ж? Ось уже пiв на п’яту. Тодi старенькi не витримали i, пiдтримуючи одне одного, видерлися по сходах в мансарду.

– Доротi! – кликали вони племiнницю.

Вiдповiдi не було.

Вони вiдчинили дверi й зазирнули всередину: кiмната була порожня.




III

Озма виконуе прохання Доротi







Гадаю, ви вже багато знаете про Смарагдове мiсто, тож нагадаю лише, що це столиця всiм вiдомоi Краiни Оз, яка справедливо вважаеться найдивовижнiшою казковою краiною в усьому свiтi.

Смарагдове мiсто збудоване з красивого мармуру i щедро прикрашене величезними смарагдами. Зрозумiло, там е й iншi дорогоцiннi каменi: рубiни, дiаманти, сапфiри, бiрюза… Але вони прикрашають будинки зсередини, а фасади будiвель i вулицi облямовують тiльки смарагди, тому мiсто й називають Смарагдовим. До початку нашоi iсторii в мiстi було дев’ять тисяч шiстсот п’ятдесят чотири будiвлi, в яких мешкало п’ятдесят сiм тисяч триста вiсiмнадцять жителiв.

Навколо мiста, на родючих землях, що тягнуться аж до пустелi, котра з усiх бокiв оточуе краiну, розташувалося безлiч затишних ферм. Там живуть тi, хто вважае сiльське життя привабливiшим за мiське. А всього у Краiнi Оз живе понад пiв мiльйона осiб, хоч деяких з них не кожен назве людиною. Тут е створiння не з плотi та кровi, як ми, а зробленi зовсiм з iнших матерiалiв. Попри свое iнодi не зовсiм звичайне походження, всi мешканцi Краiни Оз живуть у щастi й достатку.

Їм невiдомi хвороби та смерть. Померти тут можна тiльки через нещасний випадок, але такi випадки стаються дуже й дуже рiдко. У Краiнi Оз немае нi бiдних, нi багатих, бо тут немае грошей, а всi речi й багатства належать правительцi, добрiй феi Озмi.

Вона пiклуеться про жителiв краiни, як мати пiклуеться про дiтей. Тут кожен зайнятий улюбленою справою: однi вирощують овочi та рiзне збiжжя i збирають добрi врожаi, тож iжi вистачае на всiх; iншi шиють одяг i взуття, щоб кожен мiг одягнутися на свiй смак; е тут i майстри-ювелiри, якi роблять розкiшнi прикраси, а потiм роздають iх усiм охочим просто так.

Якщо ж комусь чогось не вистачае, вiн просить це в сусiдiв, i тi йому з радiстю дають… Чим би не займався житель Краiни Оз для спiльного блага, якщо вiн у чомусь мае потребу, то завжди отримае це в подарунок вiд своiх сусiдiв i друзiв: i одяг, i житло, i меблi, й прикраси, й iграшки. Якщо ж у сусiдiв чогось бракуе, можна звернутися до правительки – на ii складах в достатку е всi потрiбнi речi й продукти.

Пiв дня жителi Краiни Оз працюють, а пiв дня розважаються, тож нi те нi те не встигае iм набриднути. У них немае жорстоких наглядачiв, якi змушували б iх працювати, нiхто iх не пiдганяе. Кожен з гордiстю робить те, що вмiе, для добра своiх друзiв i близьких, i радiе, якщо iм це подобаеться.

Тепер ви розумiете, що Краiна Оз – не зовсiм звичайна краiна. Не впевнений, що такий спосiб життя можливий у нашому свiтi, але, як твердить Доротi, добрi i милi жителi Краiни Оз вирiшили порядкувати саме в такий спосiб.

Зрозумiло, Оз – казкова краiна, i живуть в нiй казковi iстоти, але це зовсiм не означае, що тамтешнi жителi зовсiм не схожi на нас. Тут е рiзнi створiння, iнодi з дуже дивною вдачею i звичками, але серед них немае злих i жорстоких, немае черствих, егоiстичних осiб. Це мирнi, веселi, добродушнi iстоти, вони обожнюють маленьку дiвчинку, яка управляе ними, i радiсно виконують всi ii побажання.

Однак е в Краiнi Оз такi закутки, де все йде зовсiм не так чудово, як у центрi, в Смарагдовому мiстi й на родючих угiддях навколо нього, де живуть веселi селяни та робiтники. Далеко на пiвднi, у Краiнi Пiвденцiв, живе дивний народ, котрий прозвали Молотоголовими. Своiми молотоподiбними головами вони готовi побити кожного, хто до них наблизиться. Рук у них немае зовсiм, зате шиi довгi та гнучкi, наче гумовi. Коли така iстота сердиться, шия ii розпрямляеться i голова вистрiлюе в бiк кривдника, а потiм знову повертаеться на плечi господаря. Молотоголових також називають Дикими людьми, але вони нiколи не завдавали шкоди нiкому, окрiм тих, хто iх стривожив у горах, де вони мешкають.

У далеких лiсових хащах Краiни Оз зустрiчаються величезнi звiрi. Здебiльшого вони не такi вже й небезпечнi i зазвичай дружньо зустрiчають гостей, якщо тi забредуть в iхне лiгво. Але е там i страшнi звiрi, Калiдаси. Тулуб у них ведмежий, а голова – як у тигра. Колись Калiдаси славилися своею ненажерливiстю, але тепер iх майже всiх приручили.

А ось Войовничi Дерева приручити так i не вдалося. Варто мандрiвниковi увiйти в лiс, де ростуть такi дерева, як вони одразу вiдшмагають незваного гостя всiма своiми гiлками i виштовхнуть геть.

Але цi неприемнi речi iснують лише в кiлькох вiддалених районах Краiни Оз. Я припускаю, що в кожноi краiни е своi маленькi недолiки, тому навiть ця майже досконала казкова краiна не може бути цiлком iдеальною. Колись тут також жили злi вiдьми. Але поступово усiх iх знищили. Тож, як я вже сказав, в Озi пануе лише мир i щастя.

Тепер Краiною Оз править добра Озма, i нiколи ще жителi так не любили свою правительку, як зараз. Вони цiлковито впевненi, що Озма – найкрасивiша дiвчинка в усьому свiтi. А також найрозумнiша й найдобрiша.

Доротi Гейл вже не раз бувала у Краiнi Оз, пережила тут безлiч пригод i знайшла багато друзiв. Але Озма – ii найкраща подружка. Вона навiть зробила Доротi принцесою i запросила ii жити до себе в палац, але Доротi вiдмовилася, посилаючись на те, що тiтцi з дядьком буде так самотньо без улюбленоi племiнницi.

Однак тепер, коли дядько Генрi потрапив у халепу, Доротi вирiшила повернутися у Краiну Оз i попросити Озму про дещо.

Через кiлька секунд пiсля того, як вона подала таемний сигнал у своiй маленькiй спальнi, дiвчинка з Канзасу вже сидiла у чудовiй кiмнатi в палацi Озми у Смарагдовому мiстi Озу. Коли з обiймами i поцiлунками було покiнчено, Озма схвильовано запитала:

– Що трапилося, Доротi? У тебе якiсь неприемностi? Чому ти така сумна?

Доротi важко зiтхнула:

– Зi мною все в порядку, а от дядько з тiткою… схоже, iм доведеться залишити свою ферму в Канзасi.








– Розкажи все по черзi, – спiвчутливо попросила Озма.

– Розумiеш, дядько Генрi зовсiм збiднiв. Ферма бiльше не приносить йому доходiв. І ось одного разу вiн позичив грошей i пiдписав папiр, де було сказано, що, в разi неповернення iх у визначений термiн, у нього заберуть ферму. Дядько сподiвався зiбрати добрий урожай i розрахуватися з боргами, та цього не сталося. І ось тепер iх з тiткою виганяють з ферми, а iм нiкуди податися. Вони такi старi та хворi, що зовсiм вже не можуть працювати, тож це доведеться робити менi, хiба що…

– Що, люба? – пiдбадьорливо усмiхнулася Озма, але Доротi нiяк не наважувалася вимовити найголовнiшi слова.

– Я б хотiла залишитися тут, у Краiнi Оз, – почала вона. – Ти ж запрошувала мене, правда? Але я не можу залишити дядька й тiтку…

– Якщо я правильно тебе зрозумiла, – розсмiялася Озма, – менi доведеться запросити твоiх родичiв, iнакше ти не залишишся. Що ж, я згодна.

– Правда? Це ж просто чудово! – Доротi вiд радостi заплескала в долонi. – Ти перенесеш iх сюди? Може, ти i ферму iм даси, де-небудь у Краiнi Жвакунiв або Моргунiв?

– Безумовно, – вiдповiла Озма, зрадiвши, що подружка, нарештi, розвеселилася. – Для твоiх друзiв, Принцесо, завжди знайдеться мiсце у Краiнi Оз.

Доротi була в захватi i водночас зовсiм не здивованою, адже була впевнена, що доброта Озми не мае меж i ii прохання не залишиться без вiдповiдi. Коли, справдi, таке було, щоб ii могутня й вiрна подруга iй вiдмовила?

– Будь ласка, не називай мене Принцесою, я не хочу. Я хочу жити на фермi, разом з дядьком i тiткою, а принцеси на фермах не живуть.

– Принцесi Доротi не мiсце на фермi, – нiжно усмiхаючись, вiдповiла Озма. – Твое мiсце тут, у палацi. Вiдтепер ти будеш першою придворною дамою.

– А як же дядько Генрi? – почала було Доротi.

– Дядько Генрi достатньо напрацювався у своему життi, – перервала ii правителька. – Йому й тiтоньцi теж знайдеться мiсце в палацi. Тепер iм не доведеться гнути спину з ранку до вечора. Коли ти хочеш iх переправити сюди?

– Я обiцяла повернутися в п’ятницю…

– Навiщо тобi повертатися? І навiщо чекати до п’ятницi? Зробiмо iм сюрприз i перенесемо сюди без попередження.

– Гадаю, вони не вiрять у Краiну Оз, – задумливо похитала головою Доротi. – Хоч я стiльки iм про неi розповiдала.

– Побачать – повiрять! – рiшуче заявила Озма. – Припустiмо, ти iх попередиш. Так вони ще розхвилюються не на жарт, дiзнавшись, що iм доведеться вiдправитися у чарiвну подорож! Краще вже пояснимо iм все на мiсцi.

– Твоя правда, – погодилася Доротi. – Так краще. Навiщо iм сидiти на фермi, якщо тут набагато веселiше?

– Отже, завтра вранцi чекай iх тут, – оголосила Озма. – Зараз же накажу Желеi Джемб приготувати для них кiмнати, а пiсля снiданку вiзьмемо Чарiвний Пояс i переправимо твоiх родичiв у Смарагдове мiсто.

– Дякую, Озмо, мила, дуже, дуже дякую тобi! – вигукнула Доротi й нiжно поцiлувала подружку.

– Може, погуляемо в саду? – запропонувала Озма, щоб приховати збентеження. – А потiм перевдягнемося й повечеряемо. Ходiмо, Доротi!




IV

Король Номiв прагне помсти







Бiльшiсть лихих людей злi просто тому, що нiколи не пробували стати добрими. Ось i Королю Номiв навiть на думку не спадало хоча б спробувати стати добрим, i тому вiн постiйно сердився. Вирiшивши завоювати Краiну Оз, поневолити ii жителiв i зруйнувати Смарагдове мiсто, вiн тiльки те й робив, що цiлими днями обдумував своi пiдступнi плани. І чим бiльше думав, тим впевненiшим ставав щодо можливостi iх здiйснення.

У той самий вечiр, коли Доротi зустрiлася з Озмою, Король викликав до себе Головного Управителя:

– Калiко, вiдтепер ти командуватимеш моею армiею!

– Але це неможливо, – заперечив той.

– Чому ж це? – пiдвищив голос Король i потягнувся за своiм важкезним сапфiровим скiпетром.

– Тому що я всього лиш управитель i нiчого не тямлю у вiйськовiй справi, – смиренно вiдповiв Калiко. – Хiба я погано керую вашим королiвством? Навряд чи ви знайдете кращого управителя, зате е сотнi номiв, якi набагато краще за мене впораються з командуванням армiею. Ваша Величнiсть так часто змiнюе генералiв, що менi не дуже хочеться бути одним з них.

– Схоже, ти маеш рацiю, Калiко, – завважив Король i дав скiпетру спокiй. – Збери всю армiю у Великiй Печерi!

Калiко пiшов виконувати завдання, а через кiлька хвилин доповiв, що армiя зiбралася. Король вийшов на балкон помилуватися своiм п’ятдесятитисячним вiйськом.

У звичайний час усi номи працювали ковалями й землекопами. Цiлими днями орудуючи кайлом i молотом, вони тим самим змiцнювали свою мускулатуру. І хоч зовнi виглядали дещо карикатурно – приземкуватi, кривоногi, капловухi, – все-таки солдатами були непоганими.

У военний час землекопи стали армiею Короля Роквата. Дивлячись на блискучi вiстря мечiв i списiв, Король радiсно посмiхнувся: хто ще може похвалитися такою вiйськовою потугою? Але зараз його непокоiло iнше питання i з ним вiн звернувся до армii, що виструнчилася перед ним:

– Генерал Блуг бiльше не командуе вами. Менi потрiбен новий генерал. Хто з вас готовий ним стати?

– Можна я, Ваша Величносте? – вийшов уперед полковник Крiнкль.

Грiзний монарх уважно оглянув новачка: чепурний мундир, до блиску начищенi чоботи.

– Поведеш мою армiю по пiдземному ходу в Смарагдове мiсто, вiзьмеш у полон всiх жителiв Краiни Оз, зруйнуеш iхню столицю, вiзьмеш усi коштовностi й принесеш iх сюди, в мою печеру. І найголовнiше – вiдбереш в Озми мiй Чарiвний Пояс. Зрозумiв? Впораешся?

– Але це неможливо, Ваша Величносте!

– Неможливо?! – розгнiвався Король. – У камеру тортур його! Розрiзати на дрiбнi шматочки й згодувати семиголовим псам!

Пiдоспiлi стражники вiдразу вхопили бiдолаху й потягли в глиб печери, а Король знову звернувся до присутнiх:

– Слухайте всi! Якщо новий командувач вiдмовиться виконувати моi накази, його чекае така сама доля! А тепер вiдповiдайте: хто очолить похiд на Смарагдове мiсто?

Нiхто не наважувався вiдповiсти, всi стояли, як укопанi. Раптом з солдатських лав вийшов старий-престарий ном. Вуса в нього були завдовжки такi, що вiн обмотував iх навколо шиi, щоб не спiткнутися при ходьбi.

– Можна поставити кiлька запитань Вашiй Величностi? – звернувся старий до Короля.

– Запитуй.

– Чи правда, що в Краiнi Оз живуть однi добряки й веселуни?

– Чиста правда.

– Живуть собi розкошуючи й горя не знають?

– Цiлковита правда.

– І немае мiж них нещасних i незадоволених?

– Жодного.

– В такому разi, Ваша Величносте, – мовив вусань, – я беруся за цю справу. Терпiти не можу добрякiв, а вiд веселунiв i щасливчикiв мене просто нудить! Тому я люблю Вашу Величнiсть. Призначайте мене генералом, i я покажу iм справжню злiсть! Обiцяю завоювати i знищити жителiв Озу. Якщо не зможу цього зробити, то готовий стати поживою для голодних семиголових псiв.

– Оце вояка! – зрадiв Король. – Інша розмова! Тебе як звати, Генерале?

– Гуф, Ваша Величносте.

– Прекрасно, Генерале Гуф! Заходь до мене в печеру, обговоримо деталi, – i, вiдвернувшись вiд новоспеченого Головнокомандувача, Король гаркнув на всю печеру:

– Номи-солдати! Вiдтепер i до тих пiр, поки його не розрiжуть на дрiбнi шматочки i не згодують семиголовим псам, ви зобов’язанi коритися Генералу Гуфу. За найменшу провину вас чекае суворе покарання! Розiйдись.

З цими словами Король пiшов з балкона i повернувся в печеру, де його вже чекав Гуф. Генерал-новачок нахабно курив люльку, розвалившись на аметистовому стiльцi та спершись рукою на поручень трону. Дим вiн пускав прямо в обличчя монарху, котрий навiть розгубився вiд такого нахабства. Гуф зовсiм не був дурним i знав, що саме так i слiд поводитися з Королем, iнакше той подумае, нiби вiн боiться. Побачивши Короля, Гуф недбало кинув:








– Ви щось хотiли менi сказати, Ваша Величносте?

– Чи ти не занадто вiльно почуваешся в моiй присутностi? – поцiкавився Король.

– Якраз так, як i треба, – холоднокровно хитнув головою Гуф i пустив кiльце диму, та так влучно, що дим потрапив прямо в нiс Королю й змусив його чхнути. – Бажаете завоювати Смарагдове мiсто? А крiм мене нiхто не в змозi цього зробити, тож i вимагаю люб’язностi, поки не виконаю ваш наказ, а потiм…

– Що потiм? – злорадно поцiкавився Король.

– А потiм, сподiваюся, хоча б iз почуття вдячностi, ви не зробите менi нiчого поганого.

«Сподiвайся, сподiвайся», – буркнув про себе монарх, а вголос запитав:

– А якщо в тебе нiчого не вийде?

– Тодi рiжте мене на шматки, – рiшуче заявив Гуф, – я згоден. Але якщо ви погодите мiй план, ми напевно переможемо. Гадаете, досить того, щоб непомiтно пробратися в Смарагдове мiсто? Так вони одразу викинуть нас звiдти! Тут треба дiяти хитрiстю: спочатку знайдемо могутнiх союзникiв…

– Що ти маеш на увазi?

– Зараз поясню, Королю Роквате. Ви збираетеся напасти на чарiвну краiну. Армii в них, можна сказати, немае, зате у Принцеси Озми, яка править ними, е Чарiвна Паличка, а в iншоi дiвчини, в Доротi, е Чарiвний Пояс, який вона вiдняла у вас, Ваша Величносте. Крiм того, на пiвднi Краiни Оз живе хитромудра Глiнда, яка теж володiе чаклунськими чарами. І ще я чув про якогось Чарiвника, який живе в палацi Озми й теж вмiе творити чудеса. В далекiй Америцi, звiдки вiн родом, люди навiть платили грошi, щоб тiльки глянути на нього! Як бачите, там цiла купа чарiвникiв, i з ними не так-то просто впоратися.

– У мене п’ятдесят тисяч солдатiв! – гордо випнув груди Король.

– Але вони всього лише номи, – уточнив Гуф i, вийнявши з монаршоi кишенi хустку, протер собi чоботи. – Зрозумiло, номи безсмертнi, i загибель iм не загрожуе, але ось iз чарами в них поганенько. З утратою Чарiвного Пояса ви втратили всю свою чарiвну силу, й тепер проти Озми ми безсилi.

Очi Короля налилися кров’ю:

– Мовчати, або пiдеш на корм семиголовим псам!

– Не поспiшайте, Ваша Величносте, – незворушний Гуф спокiйно запустив руку в королiвську табакерку. – Краще пошукаймо союзникiв.

– Яких ще союзникiв i де iх взяти?

– Хiба навколо мало лиходiiв? Переманимо iх на свiй бiк, зберемо всiх разом i нападемо на Озму. Це простiше простого, якщо з розумом взятися за справу. Самим нам не пiд силу справитися з Краiною Оз, але разом iз союзниками ми напевно здобудемо перемогу.

– Молодчина, Гуфе! – Король був явно в захватi вiд iдеi генерала. – Зараз же вирушай на пошуки союзникiв, а я дам розпорядження щодо пiдземного ходу.

– У такому разi я негайно попрямую до вождя Фанаберiв, – заявив новоспечений генерал. – Сподiваюся, ви схвалюете мiй вибiр, Ваша Величносте.




V

Доротi стала принцесою







Почувши про повернення Доротi, всi жителi Смарагдового мiста вiд малого до великого поспiшили до палацу, щоб привiтати дiвчинку, – вона була загальною улюбленицею в Краiнi Оз. Зрозумiло, час вiд часу в Краiну Оз потрапляли й iншi люди з великого зовнiшнього свiту, але всi вони, за одним винятком, приходили сюди разом iз Доротi.

Виняток, як ви вже напевно здогадалися, був лише один – Чарiвник iз Краiни Оз, фокусник з Омахи, який одного разу на потiху публiцi злетiв у небо на повiтрянiй кулi та сильним поривом вiтру був занесений через пустелю у Смарагдове мiсто. Певний час йому вдавалося вводити жителiв мiста в оману, демонструючи своi фокуси, за якi його й прозвали тут Чарiвником. Але незабаром у Краiнi Оз з’явилася Доротi й викрила спритного шахрая.

Однак ошуканець виявився не такою вже й поганою людиною: вiн був добрим i великодушним, а лякав i обманював через те, що сам боявся. Зрештою Доротi полюбила його, а коли, пiсля недовгоi вiдсутностi, Чарiвник повернувся у Краiну Оз, Озма з радiстю зустрiла його й вiдвела йому в палацi розкiшнi апартаменти.

Крiм Чарiвника, в палацi жили ще двi iстоти з зовнiшнього свiту. Я кажу «iстоти», бо однiею з них була людина, Косматий чоловiчок, якого Озма призначила хранителем королiвських запасiв, а другою – жовта курка, на iм’я Бiллина. Тепер вона живе в невеликому будиночку на територii королiвського саду разом зi своiми численними курчатами. І Бiллина, й Косматий чоловiчок – вельми поважнi персони у Краiнi Оз, а також старi друзi Доротi.

Тепер вам зрозумiло, чому дiвчинку тут усi так поважають? Жителi Озу впевненi, що Доротi приносить iм щастя, адже за час своiх вiдвiдин Краiни Оз вона врятувала ii мешканцiв вiд двох злих чарiвниць, якi тримали в страху все населення, а крiм того, привела в Смарагдове мiсто живе городне опудало, яке завдяки iй теж стало загальним улюбленцем. Разом з Опудалом вона визволила з бiди Залiзного Лiсоруба, який iржавiв на самотi в глухому лiсi. Тепер Залiзний Лiсоруб править Краiною Моргунiв, i пiдданi обожнюють свого правителя, бо в нього дуже добре серце.

Яким би це здавалося дивним на перший погляд, але всi цi чудеса Доротi зробила зовсiм не тому, що вона фея або чарiвниця, а просто тому, що вона щира, добра й привiтна дiвчинка. Навiть у нашому свiтi, де немае чарiвникiв, доброта, подiбно до чарiвноi палички, творить дива. Але i в Краiнi Оз цi якостi не втратили своеi сили й принесли милiй Доротi любов i повагу жителiв. Дiвчинка подружилася з усiма, кого зустрiла, i щоразу, коли поверталася в Канзас, друзям було дуже гiрко з нею розлучатися.

Ось чому зараз всi вони поспiшають до палацу, щоб обiйняти ii. Щоправда, нiхто, крiм Озми, ще не знае, що цього разу Доротi повернулася назавжди.

Кого тiльки не було в неi в цей вечiр! І знаменита Механiчна людина Тiк-Ток, який i говорить, i ходить, i навiть думае, якщо, звичайно, його вчасно завести. Приходив також Косматий чоловiчок, старий приятель Доротi. Пришкутильгав Джек-Гарбузова голова, дивне створiння, чие тiло зроблене з жердин, а голова – з гарбуза, з вирiзаною на нiй усмiшкою вiд вуха до вуха. Примчали Лякливий Лев з Голодним Тигром, величезнi звiрi, що колись дуже допомогли дiвчинцi. З’явився i професор Учений Жук, В. П. та Г. О.








Про професора, мабуть, варто розповiсти докладнiше. Колись вiн був звичайним жуком й розкошував у теплiй щiлинi. Та щiлина була непроста: вона розмiщувалась у пiдлозi класноi кiмнати, тож жук грунтовно просяк шкiльною премудрiстю, звiдси Г. О. – Глибоко освiчений. Але одного разу, потрапивши пiд лупу, став дуже високим i втiк у такому станi. Звiдси В. П. – Високоповажний. Незабаром збiльшений жук став професором i навiть ректором Королiвського коледжу атлетичних наук Краiни Оз, i все завдяки своему хисту справляти приемне враження i вмiнню солiдно одягатися.

Особливо довго Доротi розмовляла з Чарiвником, який майже облисiв i начебто зсохся, але зберiг свою життерадiснiсть. Досхочу насмакувавшись розмовами зi старими друзями, Доротi вiдправилася до своеi подружки, жовтоi курки Бiллини, щоб подивитися, як ростуть ii курчата.

Песика Тото тут теж зустрiли з почестями, адже вiн – единий пес у всiй Краiнi Оз. А тут, як вiдомо, звiрi можуть розраховувати на повагу нарiвнi з людьми. Може, через те, що поводяться як люди, чого не скажеш про наш свiт, де, навпаки, люди часом поводяться гiрше за звiрiв.

Доротi вiдвели чотири прекраснi кiмнати в палацi, вони так i називалися – «кiмнати Доротi»: затишна вiтальня, гардеробна, спальня i величезна, оздоблена мармуром, ванна кiмната. Завдяки дбайливостi Озми в кiмнатах було все, чого тiльки душа забажае. Королiвськi кравцi не гаяли часу, а заздалегiдь знявши з дiвчинки мiрки, наповнили шафи в гардеробнiй рiзноманiтними нарядами на всi випадки життя.

Доротi вчинила правильно, залишивши старi ситцевi сукенки в канзаському будинку. Куди iм братися до дивовижних творiнь вiртуозних кравцiв! Таких суконь не знайдеш в жодному, навiть найбiльшому магазинi Америки. Доротi вже давно могла б насолоджуватися всiею цiею пишнiстю, аби не дядько Генрi та тiтонька Ем. Не могла ж вона залишити iх напризволяще!

Зате тепер, коли Озма дозволила ii рiдним оселитися в палацi, Доротi просто щаслива, що не тiльки вона одна, але й дядько з тiткою зможуть хоч на старостi рокiв пожити серед такоi розкошi.

Наступного ранку Доротi довелося одягнутися досить вишукано: небесно-блакитного кольору шовкову сукню з перловою облямiвкою доповнювала перлова дiадема у волоссi, i навiть застiбки ii туфель виблискували перлами. Дiвчинка була трохи збентежена таким розкiшним вбранням, але так розпорядилася Озма.

– Вiдтепер, – сказала вона, – ти одягатимешся вiдповiдно до свого нового статусу. Ти – Принцеса, перша дама двору i моя компаньйонка.

Доротi не сперечалася. Чи не все одно? Адже одяг не може змiнити людину, i в ситцевiй сукнi, й у шовковiй сукнi вона все одно залишиться простою й доброю дiвчинкою.

Пiсля снiданку юна правителька запропонувала:

– Саме час перенести твоiх рiдних з Канзасу в Смарагдове мiсто. Тiльки перейдiмо до тронноi зали, вона бiльше пiдходить для прийому поважних гостей.

– Та якi ж вони поважнi? Найпростiшi – так само, як я! – вигукнула Доротi.

– Справдi, як ти! Не забувай, тут ти Принцеса, а вони – родичi Принцеси.

– Йдемо краще на заднiй двiр, там, серед курчат i грядок капусти, iм буде звичнiше, а тут вони зовсiм розгубляться.

– Нi, – рiшуче заперечила Озма, – я повинна зустрiти iх у троннiй залi, це мое останне слово.

Доротi припинила сперечатися. Коли Озма так говорить, краще погодитися.

І подружки попрямували в тронний зал, що мiстився в центрi палацу. Там, пiд високим куполом, стояв золотий королiвський трон, прикрашений такою кiлькiстю коштовностей, що iх вистачило б на дюжину наших ювелiрних крамниць.

У залi вже зiбралося чимало придворних дам i кавалерiв у блискучих вiд дiамантiв костюмах. Озма, з Чарiвним Поясом навколо талii, присiла на трон, а Доротi влаштувалася бiля ii нiг. По обидва боки трону сидiли величезнi звiрi – Лякливий Лев i Голодний Тигр. Високо пiд куполом, на балконi, оркестр грав веселий марш, два яскраво освiтленi фонтани в центрi залу дзюрчали i переливалися всiма барвами веселки, розповсюджуючи навколо себе аромат троянд i бузку.

– Ти готова, Доротi? – запитала правителька.

– Я – так, – вiдповiла дiвчинка. – Але не знаю, чи готовi дядько з тiткою.

– Це не мае значення, – оголосила Озма. – В дорогу iм збиратися не треба, все потрiбне вони отримають тут, а чим ранiше вони почнуть нове життя, тим краще для них. А ось i вони!

І справдi, поки Озма говорила, перед троном постали дядько Генрi й тiтка Ем! Якби придворнi дами i кавалери були не так добре вихованi, вони покотилися б зi смiху, дивлячись на тiтоньку. На нiй були ляпанцi дядечка Генрi на босу ногу, стара вицвiла ситцева сукня, пiдтикана з бокiв i вилинялий блакитний фартух. Доповнювала образ копиця розпатланого сивого волосся на головi. В однiй руцi вона тримала рушник, у другiй – потрiскану глиняну миску.

А що вже казати про дядечка! Ще мить тому вiн прямував у корiвник, тож на ньому був старий солом’яний капелюх, картата сорочка – без краватки i без комiра, i синiй комбiнезон, заправлений у старi стоптанi чоботи.

– Ось тобi й маеш! – вигукнув дядько Генрi, злегка оговтавшись i озирнувшись довкруж.

– Схоже на сон! – злякано видихнула тiтонька Ем, але тут ii погляд впав на Доротi. – Генрi! Глянь-но! Чи не наша це дiвчинка?

– Гей, бережись! – схопив ii за руку дядько Генрi. – Дикi звiрi, хай iм грець!

Але тут Доротi стрибнула iм назустрiч, обхопила тiтоньку за шию, розцiлувала дядечка, взяла iх за руки й пiдвела до трону, примовляючи по дорозi:

– Не бiйтеся, ви в Краiнi Оз i залишитеся тут назавжди. Вам нема про що тепер турбуватися. А ось i моя подружка, Принцеса Озма. Подякуйте iй за все це.

– Дорога Озмо, – продовжила Доротi, пiдiйшовши до Принцеси, – ось дядько Генрi, а це – тiтка Ем. Вони вдячнi тобi за дозвiл жити у Краiнi Оз.

Тiтонька спробувала було пригладити волосся, але руки ii були зайнятi, й вона нiчого iншого не придумала, як тiльки заховати пiд фартух миску з рушником. Дядько Генрi, як годиться джентльменовi, зняв капелюха i вiд хвилювання м’яв його в руках.

Але хвилюватися було зовсiм нiчого! Озма жваво зiскочила з трона, пiдбiгла до гостей i так чарiвно усмiхнулася, що вони вiдразу ж забули про своi страхи.

– Вiтаю вас у Краiнi Оз! Я перенесла вас сюди на прохання моеi подруги, Принцеси Доротi. Сподiваюся, новий будинок вам сподобаеться, – тут Принцеса Озма повернулася до придворних дам i кавалерiв, якi поки що мовчки за всiм спостерiгали. – Познайомтесь, це близькi родичi Доротi, дядько Генрi й тiтка Ем. Вiдтепер вони житимуть з нами. Мене потiшить, якщо ви тепло зустрiнете iх i разом зi мною зробите так, щоб iхне життя тут було веселим i безтурботним.

Пiсля слiв Принцеси придворнi низько вклонилися старому фермеру i його дружинi, а тi вiдкланялися iм у вiдповiдь.

– А тепер, – продовжила Озма, знову звертаючись до гостей, – Доротi проведе вас у вашi апартаменти. Сподiваюся, вони вам сподобаються. А пiсля цього запрошую вас до мене на обiд.

Щойно Доротi зi своiми родичами вийшла з тронного залу, тiтонька схопила племiнницю за рукав i зашепотiла:

– Дитинко! Як же так? Це не сон? Як ми тут опинилися?

– Хоч би попередила, – дорiкнув Доротi дядько, – я б недiльний костюм одягнув.

– Прийдемо у вашi кiмнати, я все поясню, – пообiцяла Доротi. – Вам страшенно пощастило! І менi теж! Я така щаслива, що ми знову разом!

– Я б хоч поголився, – продовжував дядько Генрi.

– А я б причесалася, – вторила йому тiтонька. – Мое волосся жахливо виглядае.

– Дурницi! – заспокоiла iх Доротi. – Буде ще час причепуритися. Тепер вам не доведеться гнути спини зрання до смеркання.

– Як же так?! – в один голос вигукнули дядько з тiткою.

– А ось так! Адже ви в чарiвнiй краiнi, i не в гостях, а назавжди!









VI

Гуф вiдвiдуе фанаберiв







Новоспечений Генерал армii номiв прекрасно розумiв, що в разi невдачi його чекае неминуча загибель, проте старому лиходiевi так кортiло помститися всiм жителям Краiни Оз за iхню доброту, що вiн зовсiм не думав про небезпеку. Чинити лихо було його улюбленим заняттям, тож вiн сподiвався за допомогою хитрощiв i обману домогтися свого, але задля обережностi вирiшив не перти напролом, а грунтовно пiдготуватися до атаки на такого серйозного противника, як Озма.

Гори, пiд якими розкинулося Пiдземне Царство, лежали на пiвночi Земель Надвечiр’я, а сама Земля Надвечiр’я – вiдразу за Згубною Пустелею, на заходi вiд Краiни Оз. Король Номiв задумав прорити пiдземний хiд не тiльки пiд пустелею, а й пiд Краiною Моргунiв, до самого Смарагдового мiста, щоб Моргуни не помiтили навали i не попередили Озму, зiпсувавши всю справу. Король мрiяв заскочити жителiв Смарагдового мiста зненацька, поневолити iх, а потiм розправитися з iншими мешканцями краiни.

І ось вже тисячi номiв-землекопiв день i нiч риють пiдземний тунель. Працюють швидко – адже номи звикли жити пiд землею.

А генерал Гуф тим часом сам-один вiдправився до фанаберiв. Фанабери – дивовижний народ. Живуть вони в горах, неподалiк вiд Земель Надвечiр’я. Тiла у них величезнi, м’язистi, сильнi, а ось голови – малюсiнькi, наче круглий набалдашник парасольки чи палички. Зрозумiло, в таких мiнiатюрних голiвках мiсця для мiзкiв майже не залишаеться, i, щоб приховати цю ганебну обставину, фанабери, якi були вельми стурбованi своею зовнiшнiстю, вирiшили зробити собi фальшивi голови.

Така голова зазвичай виготовлялася з картону i одягалася поверх справжньоi. Замiсть волосся наклеювали овечу вовну, забарвлену в найнесподiванiшi кольори: рожевий, зелений, бузковий, а то i в кiлька кольорiв одночасно. Обличчя кожен фанабер розфарбовував на власний смак. Тож, очевидно, через цю жахливу строкатiсть iх i прозвали фанаберами, тобто «химерними», «ексцентричними».

Вождь Фанаберiв очолив краiну не тому, що був розумнiший за iнших, а тiльки завдяки своiй безогляднiй жорстокостi. Та й загалом фанабери мали погану репутацiю в казковому свiтi. Їх вважали невиправними задираками й забiяками, тож намагалися з ними не зв’язуватися. Сильнi, але дурнi, фанабери, зчинивши бiйку, нiяк не могли зупинитися, навiть тодi, коли перемогою вже не пахло. Подiбно до iнших казкових iстот, вбити фанаберiв було неможливо, хiба що поранити.

Генерал Гуф покладав великi надii на тупу впертiсть цих iстот, тому насамперед i попрямував до них. Вождь жив у простiй, скромнiй хатинi, на дверях якоi була намальована його розфарбована мордяка: сине волосся, кирпатий нiс, зубаста паща на пiв обличчя i величезнi зеленi очi-блюдця. Якщо придивитися, на пiдборiддi можна було помiтити двi дiрочки – саме через них i дивився Вождь своiми справжнiми очима, коли одягав фальшиву голову. Привiтавшись, Генерал одразу пояснив причину свого вiзиту:

– Жителi Краiни Оз вiдiбрали Чарiвний Пояс нашого Короля. Ми, номи, збираемося помститися iм за це, рознести в пух i прах всю iхню чарiвну краiну. У такiй справi без вашоi допомоги не обiйтися.

– Бiйка буде? – насамперед поцiкавився Вождь.

– Звичайно!

Вiдповiдь припала вождю до душi, вiн навiть пiдстрибнув вiд радостi, при цьому фальшива голова помiтно з’iхала набiк. Щоправда, поправивши голову, Вождь зазначив:

– Але ж нам Озма нiчого поганого не зробила.

– То й що? – поцiкавився Гуф. – Зате зможете вiдчайдушно битися, ви ж це любите!

– Послухай краще, як я спiваю! – нi з того нi з сього бовкнув Вождь i затягнув якусь безглузду пiсню. Генерал не зрозумiв жодного слова, але терпляче вислухав i навiть заплескав у долонi.

– Подобаеться? А що ти нам даси, якщо ми погодимося?

Генерал знав, що цiкавило фанаберiв. Дорогою вiн все обдумав, адже вiдомо: тiльки добрi справи робляться задарма, за злi зазвичай вимагають плату.

– Щойно наш Король отримае назад свiй Чарiвний Пояс, – вiдповiв Гуф, – вiн одразу начаклуе вам справжнi великi голови, тож вам бiльше не доведеться соромитися своiх малесеньких голiвок i тягати на шиi картоннi муляжi.

– А не обдуриш? – засумнiвався Вождь.

– Слово честi!

– Я пораджуся з народом, – поважно мовив Вождь Фанаберiв i гучним криком скликав своiх пiдданих. Почувши про обiцянку генерала, фанабери вiдразу погодилися на пропозицiю номiв. Знайшовся, щоправда, один розумник, який поцiкавився:

– А якщо ми не здобудемо Чарiвний Пояс, що тодi?

Але одноплемiнники кинули його в рiчку, щоб не ставив дурних запитань, i довго веселилися, спостерiгаючи за тим, як текла фарба з його фальшивоi голови.

Один союз було укладено, i Генерал вирушив далi, в пошуках нових союзникiв. Рiч у тiм, що крiм фанаберiв по сусiдству жили й iншi злi створiння, допомогою яких збирався заручитися хитромудрий ном.









VII

Тiтка ем перемагае лева







– А ось i вашi кiмнати, – сказала Доротi, прочиняючи дверi.

Тiтка Ем злякано вiдсахнулася, побачивши розкiшнi меблi та портьери:

– Де тут витерти ноги?

– Не турбуйся, – порадила тiтцi племiнниця, – скоро в тебе будуть новi туфлi. Почувайтеся як удома!

Тiтонька обережно переступила через порiг i з захопленням роззирнулася:

– Куди там нашим канзаським готелям! Але це занадто шикарно для нас? Чи не можна кiмнатку простiше, десь у мансардi?

– Нi, – рiшуче вiдповiла Доротi. – Ви житимете тут. Так розпорядилася Озма. Всi кiмнати в палацi однаковi, простiше ви не знайдете. Не варто вередувати, тiтонько, тут вам не Канзас, тож, будь ласка, звикайте.

– Не так вже й легко на старостi рокiв звикати до розкошi, – важко зiтхнула тiтонька. – Та, видно, така вже наша доля! Що скажеш, Генрi?

– Краще не ставити зайвих запитань, – вiдповiв дядечко, здивовано роззираючись навкруги. – Свого часу я походив свiтом i знаю: на новому мiсцi краще спершу мовчати i придивлятися до всього.

Доротi показала родичам iншi апартаменти, докладно вiдповiдаючи на iхнi запитання. Спочатку вони оглянули вiтальню, вiкна якоi виходили в сад, перед яким були розбитi клумби з трояндами, потiм – двi спальнi – окремо для дядька i для тiтки, мiж ними – ванна кiмната.

У спальнi тiтоньки були ще однi дверi, що вели в гардеробну. Доротi вiдчинила iх, щоб показати найрiзноманiтнiшi костюми, якi придворнi кравцi нашили для тiтки, працюючи всю нiч без перерви. Дядечка теж не обiйшли увагою: тепер вiн мав дев’ять костюмiв, скроених по модi Краiни Жвакунiв: широкi штани до колiн, шовковi панчохи i туфлi з дiамантовими пряжками. До кожного костюма додавався крислатий капелюх, оздоблений по краях дрiбними золотими бубонцями. Крiм того, було кiлька сорочок iз найтоншого полотна, прикрашених мереживами, i кiлька жилетiв iз блискучого шовку.

Перш нiж переодягнутися в новий блакитний костюм, дядько Генрi вирiшив прийняти ванну. До свого нового статусу вiн поставився з холодною розсудливiстю, проте вiд допомоги прислуги навiдрiз вiдмовився.

А тiтонька, охаючи й нiяковiючи, все нiяк не могла опанувати себе. Усе здавалося iй занадто шикарним, усе iй треба було роздивитися, до вього торкнутися. Нарештi, спiльними зусиллями Доротi, Желеi Джемб i ще двох покоiвок тiтоньку вдалося одягнути й причесати, i вона вийшла у вiтальню, де вже походжав дядько Генрi, в усiй красi.

Дядько Генрi не тiльки прийняв ванну, але й привiв у порядок бороду i вуса, й тепер виглядав вельми респектабельно.

– Скажи-но, Доротi, – звернувся вiн до племiнницi, – чи не занадто я вирядився? Тут усi так ходять?

– Усi, крiм Опудала й Косматого чоловiчка, – пояснила дiвчинка. – А, скажiмо, Залiзний Лiсоруб i Тiк-Ток взагалi не одягаються, бо зробленi з залiза. Ось побачиш, всi придворнi одягненi так само, як ти, хiба що дiамантiв на них бiльше.

– Та ти просто франт, Генрi! – вигукнула тiтонька, окинувши чоловiка критичним поглядом.

– Подивися краще на себе, – образився той, – розпустила хвiст, як павич!








– Ти маеш рацiю, – важко зiтхнула тiтонька, – ми невиннi жертви цього, як його…

– Етикету, – пiдказала Доротi.

– Ось-ось! Не думала я, що на старостi доведеться вбиратися по двi години!

– А зараз я покажу вам палац, – усмiхнулася Доротi. – Ходiмо!

І вона провела iх коридорами i залами палацу, представляючи на ходу всiм зустрiчним, а потiм показала своi апартаменти, що розташовувалися неподалiк.

– Отже, все це правда?! – охала тiтонька, розкривши вiд здивування рот. – Значить, чарiвна краiна i справдi iснуе? І це не сон? Але де всi цi дивнi створiння, про якi ти згадувала?

– Справдi, де Опудало? – поцiкавився дядечко.

– Опудало гостюе в Залiзного Лiсоруба, – вiдповiла дiвчинка. – Вiн скоро повернеться, i тодi ви познайомитеся. Впевнена, вiн вам сподобаеться.

– А Чарiвник Смарагдового мiста? – поцiкавилася тiтонька.

– Побачите його за обiдом. Вiн живе тут, у палацi.

– А Джек-Гарбузова голова?

– Джек живе за мiстом, на своему гарбузовому полi. Незабаром поiдемо до нього i заодно вiдвiдаемо професора Ученого Жука. Тiк-Ток з Косматим чоловiчком, напевно, теж прийдуть на обiд. А зараз заглянемо в курник до Бiллини.

І вони вирушили на заднiй двiр, де серед овочевих грядок стояв маленький будиночок. На його ганку грiлася на сонечку жовта курка.

– Доброго ранку, господине! – заплескала вона крилами, побачивши що наближаеться Доротi. – А я тут сиджу, тебе чекаю. Думаю, зайде до мене Доротi, чи нi. Це твоi родичi?





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/laymen-frenk-baum/smaragdove-misto-krayini-oz/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения